Зняття нафтового ембарго з Ірану: Наслідки для України та світу

Зняття нафтового ембарго з Ірану може призвести до падіння цін на нафтопродукти на 5-10% та послаблення позицій Росії на європейському енергетичному ринку.

Таку думку висловила директор департаменту енергетичної політики МЦПД Наталія Слободян.

«У разі зняття нафтового ембарго з Тегерану, іранські виробники можуть наростити експорт нафти приблизно до 2-2,5 млн. барелів на добу (сьогодні Іран продає 1 млн. барелів на добу). Це означає відчутне зростання пропозиції на світовому ринку нафти, де нині й без того спостерігається надлишок пропозиції над попитом. Саме тому падіння цін на нафтопродукти на 5-10% є очікуваним», — говорить експерт.

Важливо підкреслити, що, у разі виходу Ірану на світовий ринок нафти, стрімкого падіння цін не відбудеться. Вірогідно, ми будемо спостерігати плавне і поступове зниження вартості «чорного золота». Адже нарощування виробництва вуглеводнів Іраном напряму залежатиме від того наскільки світові флагмани нафтовидобутку будуть готові кооперуватись з іранськими компаніями. Крім того, відіграватиме роль те, як ключові міжнародні актори використають іранську нафту у геополітичній конкуренції.

«Повернення Ірану на нафтовий ринок, – це в першу чергу виклик для Росії. Сьогодні лунають пропозиції американських політиків запровадити нафтове ембарго для РФ у разі подальшої ескалації конфлікту в Україні. В результаті, на світовому енергетичному ринку іранські поставки нафти можуть потіснити російські. За подібних обставин нафтовий ринок, у разі введення ембарго на російські вуглеводні, не відчуватиме жодних потрясінь або енергетичного колапсу. Наприклад, Росія щоденно продає в країни ЄС понад 5 млн. барелів нафти, після зняття ембарго очікувано, що Іран вийде на ринок з щоденним обсягом в 2-2,5 млн. барелів, а залучившись західними інвестиціями та модернізувавши виробничий процес, Тегеран буде в змозі у короткий термін наростити добовий експорт в 2 – 3 рази. Саме тому, для Кремля зняття обмежень на торгівлю нафтовою з Ірану є дуже поганою новиною», — вважає Н. Слободян.

Свою думку вона аргументує: «По-перше, за 2014 рік в експортному балансі РФ енергетичні ресурси займали 68% та чотири роки поспіль (2011-2014 рр.) нафтогазові доходи федерального бюджету складали майже 50 %, що відповідає показнику близько 11% ВВП. Світове падіння цін на нафту у два рази скоротило валютні надходження до федерального бюджету, а також знизило вартість іншого стратегічного продукту, – газу, – ціна котрого у довгострокових контрактах залежить від світових цін на нафту.

По-друге, російсько-китайські проекти «Сила Сибіру» та «Алтай», фактично, завмерли. Упродовж 2009-2014 рр. Китай вів активну розвідку сланцевих родовищ на своїй території. За повідомленням Міністерства земельних та природних ресурсів Китаю, вже розвідано 780 сланцевих газових свердловин, які на кінець 2014 р. дали 1,5 млрд.куб.м. газу, а у поточному році Пекін очікує на видобуток 6,5 млрд.куб.м. У 2020 році китайські газовики розраховують вийти на рівень видобутку близько 30 млрд.куб.м. газу щороку. Для Росії це означає примарність азіатського ринку та стагнацію власної газовидобувної галузі. Можливе, навіть, скорочення обсягів видобутку вуглеводнів Росією.»

Основні політичні опоненти ядерної програми Ірану, – це Ізраїль та Саудівська Аравія. Для Ізраїлю це питання, в першу чергу, безпекове, тому очікувано, що Тель-Авів вимагатиме від США та інших гравців додаткових гарантій для власної безпеки. Іран для Саудівської Аравії є релігійно-ідеологічним супротивником. Аль-Сауди, як давня сунітська династія Саудівської Аравії, намагається нейтралізувати піднесення шиїтського суперника в регіоні. Нині, офіційний Ер-Ріяд взяв на себе функцію лідера інтеграційних процесів в регіоні в рамках GCC ( Gulf Cooperation Council — GCC), до складу якого входять всі країни Перської затоки окрім Ірану та Іраку. Звичайно, зняття торгового ембарго з часом поверне Ірану й амбіції політичного лідера в регіоні.

Головну ж вигоду у цій ситуації отримає Іран. З нього будуть зняті фінансово-економічні санкції, що дозволить досягти економічного зростання та з часом претендувати на місце регіонального «центра сили». Більш того, Іран, який прагне стати прогнозованим партнером для ЄС, може швидко потіснити Росію на європейському енергетичному ринку, з її не прогнозованим Путіним.